01 Jun Анна Валієва: «Мистецтво – це таке таїнство, яке неможливо розрахувати»

Про нову виставку в галереї Mystetska Zbirka, заміжжя та гачки, на які нас ловлять життя й батьки, ми поговорили з талановитою київською художницею Анею Валієвою.

Про те, що криється за кулісами

Нова виставка для мене – це живописний проект, який розповідає про тіло й душу людини. Називається вона «Сцена і закулісся». Я вважаю, що всі ми маємо внутрішній і зовнішній світ. Душа мусить перебувати в гармонії з ними обома. Тоді й зовнішні прояви людини будуть красиві й гармонійні. В дитинстві я побувала на конкурсі імені Сержа Лифаря. Добре пам’ятаю тих вродливих струнконогих чоловіків, які вистрибували на сцену, горіли в світлі софітів… Їхні зовнішні прояви були гарні, але швидкоплинні. І коли я опинилася за лаштунками, то зрозуміла, що життя там геть інше. Там усе відбувається в темряві, в приглушених барвах, а десь у глибині балерина розминається в пледі перед виступом, немов здійснює щось сакральне. Ці два світи розділені бордовими шторами. Аналогічно і з людиною. Всередині ми дуже тихі; коли лягаємо спати, думаємо про новий день, знаючи, що він буде бурхливий, народжуємо думки. Усе – ковдра, внутрішній стан, атмосфера – це червона оксамитова драперія. Мені заманулося зробити одну кімнату з творами, які будуть саме з цього матеріалу. Я думала, вони викличуть емоціональний сплеск, але все відбувається навпаки: ти немов замикаєшся в собі, відчуваєш тишу. Червоний хвилює лише тоді, коли він сам в оточенні решти барв, а коли навколо тебе суцільний червоний колір, тоді настає внутрішня тиша. Це дуже важливе відчуття. Воно дозволяє творити, а там, де є рух, з’являється хаос. Це навіть не інь і ян. Це неначе поєднання двох клітин, які утворюють щось нове. Клітини ж діляться гармонійно, і якщо відбудеться якийсь збій, організм – особливо той, що лише зароджується – відразу загине.

Про задоволення й тишу

Знайшовши себе й тишу, ти здобуваєш щасливу й гармонійну родину – все важливо. Ідея нової виставки виникла спонтанно, я не прив’язую її до якоїсь ситуації. Особисто для мене щось виношувати, продумувати півжиття – це важко, це позбавляє кайфу від багатьох речей. Якщо тобі добре від того, що ти робиш, треба робити, а не перетримувати, інакше жодного задоволення не буде.

Про те, як очиститися

Батько приходить в мою майстерню, він уже бачив нові роботи. Іноді зауважує: «Аню, годі вже, уже й так добре». І цим збиває, адже якщо тебе хтось хвалить, ти боїшся робити щось далі. Мені здається, батьківська похвала – це гачок, на який вони нас чіпляють, модель поведінки. Ми часто виховуємо дітей так, щоб вони не стояли на заваді нашим справам. Дитині ж весь час потрібне схвалення. Тому навіть коли ти вже дорослий, і батьки позитивно оцінюють твою діяльність, відчуваєш справжній захват. Дуже важливо в свідомому віці адекватно ставитися до цього схвалення. У такому разі ти розширюєш свої реакції на ті або інші ситуації – критику, похвалу. Не користуючись звичними схемами й реакціями, наслідуванням, ти очищуєшся.

Про командну роботу з галеристами

Я завжди хотіла собі команду, адже людина потребує надійного тилу, бійців. Це дуже круто, коли маєш на кого покластися, кому представляти, обґрунтовувати ідеї. На мою думку, зобов’язання, наприклад, перед галереєю, дають свободу. Якщо хтось займається дзвінками, організацією виставки, враховує, коли вигідніше влаштувати відкриття, мені як художнику вільніше. Це розв’язує руки. Мені ж ніхто не каже: «Ми придумали, а ти зроби». Я представляю вже готовий проект, який галерея виставляє. В Mystetska Zbirka мені дають творити. Навіть коли я сама зверталась по пораду, Юля Волошина, здивовано на мене поглянувши, сказала: «Ти ж художник, навіщо ти мене питаєш?» Тож, працюючи з галереєю, я дійсно почуваюся вільною людиною. Я вдячна Максиму та Юлії Волошиним за їхню любов та підтримку мистецтва, і Жені Смірновій – за інтерв’ю.

Про потік мистецтва

Мистецтво – це таке таїнство, яке неможливо розрахувати. Ансельм Кіфер, Герхард Ріхтер – по них же видно, що вони не можуть думати про те, куди яку барву накласти, вони перебувають в такому життєвому потоці, в який неможливо проникнути й порушити, це наче молитва. Такий потік складно знайти, цього за тебе ніхто не зробить. Мистецтво – це велосипед: ти ніби й вмієш на ньому кататися, але якщо цього не робитимеш, то з’явиться певний страх, або й взагалі занедбаєш це діло. Ніхто тобі не допомагатиме розмістити барви, якщо, звісно, ти не працюєш з комерційним мистецтвом. Мене цікавить щось життєве, щоб відчувати, як художник кайфував від того, що з ним і в ньому діялося. Хочу й сама потрапити в цей потік.

Я ніколи не мала проблем з тим, щоб десь виставитися. Я завжди енергійно працювала – і це, вочевидь, чіпляло людей. Першим, хто купив мою картину саме сучасного мистецтва, був Анатолій Димчук. Я з усіма добре знайома й чудово ладнаю. Якщо чесно, арт-ринку в нас нема як такого. Усю його ефемерність, оманливу подобу, стерла криза. Втім, мати вдома витвори хороших художників дуже хочеться. Їх треба поглинати, дістаючи кайф. Вони просяться в особливі оселі, інтер’єри. Мистецтво – це потреба, яка виникає сама собою, іноді навіть всупереч фінансовому стану або становищу в суспільстві.