11 Apr Анна Звягінцева: «Мене цікавить те мистецтво, в присутності якого стає некомфортно»

AniaZvPortraitColor

Роботи Анни Звягінцевої – це завжди подія для виставкового простору різних масштабів і амбіцій. Тонко, проникливо, розумно. Як художниці це вдається? Ми спробувати з’ясувати.

Анно, почнімо з вашої ще однієї номінації на премію ПінчукАртЦентру. Нескладно помітити, що ваша робота дещо виділяється серед більшості, що захоплено рефлексує на соціально-політичні події в країні й світі. Уникнути цього – ваш свідомий вибір або ж загальний внутрішній стан?

Моєї роботи ці події також торкнулися. Спершу дійсно все дуже гарно – тонкий малюнок, світла кімната. Але якщо затримати погляд, то чи не з’являється у вас відчуття, що тут щось не так? Чи не постає питання, чому ці частини відвалилися? Чому мирна картинка розсипається? Усе спочатку виглядає як красиві зображення, вони навіть розвішені або розставлені так, щоб було зручно ходити вздовж стіночок, однак є певна перешкода – не вдається підійти ближче до малюнків на стіні, бо впираєшся в подіуми з частинами малюнка, що відвалилися. Тобто тут вам обирати: ігнорувати «тінь катастрофи», обмежившись доволі спокійним на позір візуальним рядом, або все ж таки зупинитися й спробувати осягнути роботу яку ціле. І в останньому разі вже буде важко відокремити її від «подій в країні».

Кілька років тому в складі кураторської групи «Худрада» ви робили проект у Криму. Він був якраз про завоювання громадського й політичного простору. Тоді це була потреба або черговий доказ пророчого дару, характерного для митців?

Виставка «Спірна територія» лише частково стосувалася теми територій в географічному сенсі. Ми там говорили про різні спірні території – про публічний і приватний простір, про тіло й гендер, про міграцію й політичні конфлікти. Нас покликали зробити «щось» саме в Севастополі, в міському художньому музеї. В процесі роботи виникла ця тема «спірних територій» оскільки вона, можна сказати, лежить у цьому місці на поверхні – Крим і сам Севастополь, як місця, де йде боротьба ідентичностей, і музей як «спірна територія» для сучасного мистецтва. Є тенденція говорити про те, що митці щось спророкували. Під час Майдану розпочалась хвиля публікацій про випадки «художнього передбачення», яка не спала й досі. Але художник не віщун, він такий самий громадянин, як і ви – він живе, спостерігає, аналізує і, звісно, в творах усе це проявляється. Можливо, художник має загострене бажання постійно ставити питання, в усьому сумніватися, шукати нові способи артикулювати ці сумніви. Твір може мати форму запитання. А дійсність згодом може дати відповідь.

Як ви вважаєте, Київська бієнале 2015 як досить суперечливий захід змогла реалізувати свої просвітницькі амбіції щодо сучасного мистецтва? Як куратор ви могли б здійснити невелику роботу над помилками – що було добре, а що відверто не вдалося?

А в чому суперечливість цього заходу? Якихось виразних експертних суджень щодо цього не було помітно. Непевне невдоволення – так, його можна було розгледіти в багатьох. Але саме непевне, невизначене. «Київська школа» стала подією, для опису якої у київської художньої сцени не знайшлося засобів. Просто новий досвід, який тут раніше не траплявся. Куратори й запрошені ними художники, теоретики, дослідники говорили далеко не лише про сучасне мистецтво. Серед запрошених були ключові імена в своїх царинах. Ті, хто впливає на «клімат епохи». Була щільно заповнена й дуже вимоглива до аудиторії програма з кількох подій на кожен день. Це для художнього середовища було зовсім нове.

Було видно, що підготовка провадилась в надзвичайних обставинах. Це проступало в деталях як-от не дуже завчасно надісланих анонсах або браку інформації в мас-медіа. Можливо, було явне небажання розтлумачувати деякі речі для непідготовленої публіки. Але ж можна так і зробити – несподівано взяти й припинити ставитися до аудиторії як до інфантильної. Раптом це різко все змінить?

Якщо говорити про конфліктні теми в сучасному українському мистецтві, що додалося за останні два роки, а що безповоротно зникло? Чи побільшало конкретики замість абстрактних тем і дискусій?

Добре якщо саме мистецтво конфліктне. Мене цікавить те мистецтво, в присутності якого стає некомфортно, коли ти йдеш з виставки, а воно дзижчить над вухом як нічний комар, й ігнорувати його не вдається. Можна, звісно, прибити комара. Але ви, можливо, про інше. Тема війни те, від чого в Україні нікуди не дінешся. «Конфліктна тема» в сучасному мистецтві – це немов предмет вільного вибору: хочеш конфліктну – бери, а хочеш – неконфліктну. Я б сказала, в останніх «регулярних» українських групових виставках проявилося бажання нічого не ускладнювати. Не торкатися давніх ран. Не забувати про громадянськість, але залишити політичному роль «простого», а в складнощі вдаватися тільки в приватному.

Скажімо так, війна – це тема, яку ти не обираєш. Ти обираєш тільки те, як на неї дивитися. Іноді в результаті й не скажеш, що війна в роботі є, – але навіть найспокійніша картина повсякдення уже безповоротно змінена.

Чому як художник ви працюєте сама, а як куратор в групі? Окрім організаційних переваг, чи є якісь емоційні аспекти?

У групі працювати дуже складно й цікаво. А ще – значно повільніше. Кураторство – це часто про створення колективних ситуацій. І тепер нема когось сильного й авторитетного, хто створить таку ситуацію для решти. І нема інших, які зберуться, щоб створити таку ситуацію для тебе. Ми формуємо контекст одне для одного. Емоційний аспект є тоді, коли є співрозмовники. Усе зовсім інакше, коли їх нема – але ж головне те, про що ці співрозмовники говорять. Формулюються ідеї й позиції, а в іншому разі все залишиться просто тусовкою. Формується художнє середовище, хай і зовсім невелике.

Віднедавна в інформаційному просторі точиться суперечка про те, чи варто художникам брати гроші (премії або гранти) у фондів, які належать олігархам. Хотілося б довідатися вашу думку щодо цього.

Не так уже й віднедавна. Років п’ять мінімум. Моя думка зрозуміла бодай тому, що я взяла участь у премії Пінчука й отримала там приз і від журі і від глядачів. Але це не означає, що я беру участь у будь-яких конкурсах. Наприклад, в премії Фірташа я не брала участі. Коли слабкі публічні державні інституції, з’являється підвищена вимогливість до приватних. Взагалі з грошима на мистецтво в Україні є дуже короткий ряд варіантів: державні гроші, олігархічні фонди, колекціонери з середнього класу, західні інституції – наскільки останній варіант стосується України, звісно. Як у нас розподіляються державні гроші? І що у нас з колекціонерами й місцевим ринком мистецтва?..

Чи може, на ваш погляд, сучасний художник працювати тільки з якимось одним видом медіа? Що особисто вам дає робота і з фото, і з інсталяціями, і з малюнком… Це все частина пошуку або ваша власна багатоголоса мова висловлювання?

Може, хто ж йому заборонить. І я, в принципі, працюю лише з одним медіа – зі швидким малюнком, ескізом. Та це не завжди помітно. Адже я перетворюю малюнки на металеві скульптури, стінописи, слайд-проекції, вишивку, найрізноманітніші речі. Я радше розробляю цю тему, досліджую малюнок з різних боків.

Як гадаєте, завдяки якому інструменту популяризацію сучасного мистецтва можна вивести за рамки арт-тусовки? І чи варто взагалі цим займатися, враховуючи відсутність мистецтвознавства в навчальних програмах шкіл та гуманітарних ВНЗ. Може, логічніше починати з основ, з визнаних шедеврів?

Потрібні інституції. Без них взагалі нічого не вдасться – ні з сучасним мистецтвом, ні з визнаними шедеврами.

AniaZv1 AniaZv2 AniaZv3 AniaZv4 AniaZv5 AniaZv6 AniaZv7 AniaZv8 AniaZv9 AniaZv10 AniaZv11 AniaZv12 AniaZv13 AniaZv14