02 Jul Микола Рідний: «Події в Україні були й будуть предметом моєї художньої рефлексії»
Його творчість добре знають за кордоном, чекають й цінують в Україні. Застати Миколу Рідного в Києві – велика удача, якою ми просто мусили скористатися.
Думка, що я принципово не роблю виставок в Україні, хибна. Просто я дуже відповідально ставлюся до того, де і в яких ініціативах беру участь. Минулого року я представив свій кураторський проект у харківському ЄрміловЦентрі – «Після перемоги». Він був присвячений Другій світовій війні, її сучасному трактуванню, що стає об’єктом політичної маніпуляції. Це був міжнародний проект, який складався не лише з виставки, але й з кінопоказів та дискусії. Мої роботи також можна було часто бачити в проектах київського Центру візуальної культури.
Я працюю як художник уже близько 10-ти років. Звісно, за цей час накопичилось досить матеріалу, щоб зробити ретроспективне висловлювання. В Україні я поки не бачу для цього можливостей. Просторів та інституцій, які б підтримували експериментальні роботи, довгострокові проекти, у нас дуже мало – вони у великому дефіциті. Якщо ж говорити про локальний художній ринок, то за його мірками мої роботи «некомерційні». Хоча в Києві й інших європейських столицях поняття «комерційне» і «некомерційне» означають геть різні речі. Мені не цікаво займатися салоном. Моя діяльність й робота художника-оформлювача не пересікаються. Насправді йдеться не лише про мене, але й взагалі про сегрегацію різних видів діяльності в сучасному мистецтві. Деякі роботи й художники не можуть бути на одних виставках. Кожному своє.
Я стежу, до яких колекцій потрапляють мої роботи. Останнім часом займаюся відео, інсталяціями або серіями об’єктів. Природно, мені не хочеться розділяти серії – коли серією цікавиться якась публічна колекція, то їм зазвичай потрібна вона цілком. Якщо роботи перебувають в музеях або фондах, то це також технічно спрощує їхнє потрапляння на виставки. Нещодавно була виставка у Швеції, для якої брали мою роботу з Музею сучасного мистецтва у Варшаві. Інституції самі зв’язуються між собою, і художник не мусить ламати голову над питаннями логістики, перевезення, страхування тощо. Інші люди професійно усім цим займаються.
Події в Україні були й будуть предметом моєї художньої рефлексії. Я не просто стежу за суспільними процесами – вони також є частиною мене, впливають на сприйняття світу. Незважаючи на те, що український контекст дуже непростий, особливо з професійного погляду, емігрувати з країни я б не хотів.
На мій погляд, дуже важливо робити кураторські проекти в Україні, адже тут взагалі відбувається дуже мало експериментів у цій галузі. Українську ситуацію з кураторством характеризує те, що люди часто змішують завдання куратора, менеджера і галериста. Це спричиняє конфлікт інтересів. А ось художник як куратор – це інтернаціонально поширена практика. Тут немає суперечності, адже професійний куратор також значною мірою діє як художник. Бували ситуації, коли хотілося зробити проект в якомусь специфічному місці, але не вдавалося порозумітися з людьми, які ним завідували. Наприклад, 2009-го року ми з групою SOSка курирували виставку «Нова історія» в Харківському художньому музеї. Директор музею її закрила. Іноді експерименти закінчуються доволі конфліктно.
Не лише дефіцит інституцій, але й цензура та самоцензура є серйозною проблемою в Україні. Можна згадати й інші приклади, скажімо, випадок з роботою Володимира Кузнєцова в «Мистецькому Арсеналі». Тоді я був дуже здивований, що ніхто з учасників тієї виставки не зняв свої роботи на знак «цехової» солідарності з колегою. Абсолютно ганебна ситуація.
Я активно стежу, насамперед, за діяльністю художників свого покоління. До них я зараховую учасників групи Р.Е.П., об’єднання «Худрада» та інших. Є відчуття згуртованості, солідарності, та це не скасовує різних думок і позицій з окремих питань. Співпраця з Сергієм Жаданом – це окрема історія. Свого часу він написав текст на нашу підтримку у зв’язку з закритою виставкою, потім ми зустрічалися на харківському Майдані. Його останні тексти мені видаються важливою і точною рефлексією щодо війни та її жертв. У підсумку я запропонував ідею співпраці, й таким чином з’явився спільний проект «Сліпа пляма».
Цікаво стежити і брати участь в тому, як українське соціально-критичне мистецтво сформувалось і утвердилось як культурний феномен. Побічним процесом є поява спекулятивних проектів на політичну тему, причому часто їх створюють люди, які раніше були підкреслено аполітичні. Таке враження, що багато хто з художників сприйняв Майдан 2013-2014 рр. як поїзд, що вирушає, і на нього неодмінно треба заскочити, аби стати успішним. Звідси – поява великої кількості плакатних творів, які не додають нічого до того, що можна прочитати в новинах або почути в популістських промовах політиків. Як на мене, художник мусить дотримувати критичної дистанції до того, що відбувається, особливо, коли йдеться про ставлення до влади, хай яка складна ситуація в країні.
Тепер я працюю над проектом в рамках художньої резиденції у Кракові. Після її завершення відбудеться фестиваль у публічному просторі міста. Робота являтиме собою серію банерів, присвячених проблемі сучасного міста, що поглинає територію села для будівництва елітного житла. У планах до кінця цього року чимало виставок. Окрім Кракова, буде ще й Київська бієнале, проекти в Білостоку, Вільнюсі, Будапешті, Кельні, Гамбурзі, Лейпцизі, Берліні.
Венеційська бієнале кардинально мого творчого життя не змінила. Відчувається трохи більше уваги, але увага була й раніше. Приємно, що мої роботи помітили в контексті такої великої виставки, їх часто згадують у міжнародних рецензіях. Якщо говорити про стосунки з глядачем, то такі виставки важливі, адже надають художнику змогу показати свою роботу справді великій кількості людей.
Після зникнення галереї-лабораторії SOSка у Харкові, маю бажання створити новий художній простір, але я усвідомлюю, що це дуже складно. З огляду на мій досвід, можу сказати, що результат є тоді, коли ти довго, послідовно й методично працюєш в обраному напрямку, а не розпилюєшся на різні речі. Бути куратором і художником водночас важко. Поки для себе я бачу змогу лише періодично долучатися до кураторської й організаційної роботи. Хочеться влаштовувати маленькі події на кшталт квартирних виставок, які вже відбувалися у Харкові в 2011-2013 рр. Також є ідея великого інституційного проекту за участі художників з України й Швеції.