23 Sep Олег Тістол: «У цій війні ми відстоюємо культуру»

Tistol1

Про жінок, найвільнішу державу й власну непримхливість розповів один із топових художників України – Олег Тістол.

Олеже, ви одружені з художницею. Як вам – двом творчим особистостям – вдається уживатися разом? Яке назагал ваше ставлення до жінок у професії «художник»?

Перебуваючи в Києві, де завжди головували жінки-художниці, наприклад, Екстер, Примаченко, Яблонська, якось ніяково про це й говорити. Київ завжди був жіночим містом в плані мистецтва. А щодо моєї дружини, то я ні з ким іншим і не намагався взяти шлюб. Усі мої романтичні стосунки були саме з художницями. Це просто усталене коло спілкування. Фраза про те, що «жінка не може бути художником», звучить безглуздо. Щоб таке стверджувати, треба бути людиною, далекою від історії мистецтва ХХ століття. Настала гуманітарна епоха. Тож недивно, що дедалі більше жінок вливаються в мистецтво. Це природний процес.

Знаєте, я маю давню мрію зробити дослідження фемінізму в українському мистецтві…

О, фемінізм – це взагалі трохи дика тема для України. Мою жінку, Марину Скугарєву, неперевершену художницю, на Заході весь час розпитували про фемінізм у нас тут. І вона мусила усе це якось формулювати, та й мені доводилось долучатись до розмови. Інша річ, що фемінізм тут у нас і не потрібний. В Україні досить матріархальне суспільство. І так було завжди. Це виражається не в тому, що жінки неодмінно мусять бути начальниками. Питання значно глибше. Саме цього й не врахували ватники, які затримали Надію Савченко. Вони думали: «Зараз спіймаємо бабу, вона нам усе вибовкає!» Адже з росіянкою так і сталося б, а з українкою – ні. У нас жінка є носієм особливої сили – владної, здатної захищати свою територію. Пам’ятаєте, як було під час Майдану, коли дівчата в дорогих шубах і на підборах носили шини? Їм не треба було розтлумачувати, де розподіл між їхніми завданнями і роботою чоловіків. Вони усвідомлювали необхідність, ось і все. Це самодостатні, незламні особистості. Таких жінок я бачив хіба що в Норвегії.

Гаразд, перейдімо від жінок до становища сучасного українського мистецтва. Як особисто ви оцінюєте його стан?

Я вважаю, що ми – абсолютно адекватні люди у світовій культурі. Але є ще куди рухатися. У нас не відпрацьована діяльність інституцій, правила відносин художників з ними. На мою думку, це навіть добре. Є до чого прагнути. У Києві багато хто звик стояти в черзі – до Спілки художників, на виставку в галерею, а тепер ще й у ПінчукАртЦентр. Хочеться вірити, що молодь почне сама займати свої місця, не сподіваючись, що їй хтось щось дасть. Чесно кажучи, мене дратує імітація інституційності, яка панує в Україні. Є Міністерство культури, у ньому сидить Кириленко. Я ж вважаю справжнім міністром Ваню Сая, який разом з хлопцями під час Революції прийшов до будівлі Міністерства у балаклаві з биткою, виламав двері і захопив його. Жарт жартом, та я пам’ятаю, що коли у 2001 році ми готувалися до Венеційської бієнале, Міністерство втручалося в процес – це було жахіття. Коли до них дійшло, що на цьому можна вкрасти гроші, вони почали на нас тиснути, як не знаю на кого. Я хилю до того, що у нас буває складно, але культурна ситуація дозволяє робити те, на що ти спроможний. Усі двері відчинені. Починаючи з кінця 1990-их, у нас найвільніша країна в Європі.

Як гадаєте, чому навіть у Києві галереї насилу виживають, а арт-ринку практично нема?

Тут усе просто. Щоб займатися мистецтвом як бізнесом, треба бути порядною людиною і чесно ставитися до художників. Не намагатися зліпити кулю з лайна, не займатися спекуляціями, а працювати. Часто чую, що українські художники примхливі. Ми не примхливі, а високопрофесійні. Ми не боїмося складних проектів, гуманітарних жестів, відсутності заробітків. А вітчизняні галереї часто хочуть тільки заробити грошей, при цьому абсолютно не знають специфіки цієї діяльності й послуговуються «барижними» схемами. З ким із галеристів мені завжди приємно працювати, так це з Анатолієм Димчуком – він знає, що робить, він горить і живе своєю справою.

Ви згодні з твердженням, що у нас нема арт-ринку?

Знаєте, ось уже два роки в країні війна, а у мене в Києві купують картини. Ігор Абрамович у «Мистецькому Арсеналі» робить виставку з зібрання приватних колекцій – усе це свідчить про те, що ринок є. Звісно, він не такий, як, скажімо, в США. Але ж і наша економіка не така, як у них…

Щодо війни, то в Києві взагалі не відчувається, що вона іде: люди як сиділи в ресторанах, так і продовжують радіти життю.

Я не думаю, що це погано. Війна на Сході – героїчна війна. Коли у 1968 році в Прагу увійшли танки, жодна крамниця не зачинилася. У цьому й полягала сила чехів – у продовженні їхнього звичного – культурного, цивілізованого – життя. У нас теж регулярно хтось злиться, що на Хрещатику танці й гуляння, десь ще й виставки… Ну так а за що тоді воювати?! Якби в Україну вторглася Великобританія, наприклад, народ би не надто й пручався. Адже вони б спершу Пола Маккартні запустили, а потім уже пішли далі. А тут нам Кобзона втюхують… У цій війні ми відстоюємо культуру.

Tistol2 Tistol3 Tistol4 Tistol5