30 Jun Аліна Якубенко: «Мистецтво часто є аутоеротічной практикою, і не може бути агресивним»

Захисниця тварин, прав жінок й історичної пам’яті, а за сумісництвом художник і творець нових медіа, Аліна Якубенко розповіла нам багато потаємного й особистого. Читайте уважно.

Найбільш злободенний проект за вашої участі – це спроба зберегти мистецький доробок радянських часів. Після закону про декомунізацію багато творів опинилися під загрозою знищення. Чому вас, людину іншого покоління, так непокоїть ця тема?

Передусім, ухвалений пакет законів про «засудження комуністичного й націонал-соціалістичного режимів в Україні й заборону пропаганди їхньої символіки» стосується сьогодення значно більше, ніж минулого. Ці закони порушують свободи виборчих прав, що об’єднують свободу висловлювання, зокрема й художнього; терміни закону чітко не сформульовані – що таке «символ», «пропаганда», «громадський простір». Тобто будь-яка практика – художня або наукова, – що досліджує або працює з радянською спадщиною, в рамках чинного закону може вважатися пропагандою й тягне за собою до п’яти років у в’язниці…

Я не борюся за збереження [пам’яток]. Мене турбують не методи, якими послуговується влада, а радше мотиви. Радянська спадщина практично в одну мить знезцінилась, і річ навіть не в тім, що пам’ятки архітектури можуть запросто втратити статус пам’яток, а скульптура Кавалерідзе може бути демонтована. Йдеться радше про ставлення до історичної спадщини, хай яка вона є, про відповідальність й прийняття її, а вже потім – про збереження. Звісно, збереження пам’яток не означає збереження пам’яті (цитую Б.Чуховича), колективна пам’ять не ґрунтується лише на наявності чи відсутності чогось в наочному прикладі. Та водночас процес очищення історії впливає на те, як ми будемо змушені «згадувати». Грубо кажучи, за нас вирішують, яке минуле більш «справедливе» й «прийнятне».

У одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що мрієте попрацювати художником у кіно. Який би це був фільм – жанр, стилістика?

Я закінчувала факультет кіно й театру, тож на той час мріяла про роботу в некомерційних кінопроектах, оскільки в комерційних уже попрацювала. Зараз я самотужки знімаю й монтую відео. Звісно, це не повнометражне кіно, але хтозна… Надалі хотілося б зняти щось за власним сценарієм і з невеликим бюджетом. Про жанр і стилістику говорити зарано.

На ваш погляд, що може слугувати для висвітлення важливих соціальних питань ліпше за виклик, зворотну агресію й акціонізм?

Кожен конкретний випадок, а також поставлені завдання, диктують методи й виражальні засоби. Хороше мистецтво, як і все нове, гадаю, завжди є «агресивним», але це агресія відторгнення, внутрішня агресія глядача або свідка. Думаю, мистецтво зазвичай являє собою автоеротичну практику, і в принципі не може бути агресивним назовні. Агресивним його може зробити тільки глядач.

Ви активний учасник київської арт-тусовки. Творчість кого із друзів/колег має для вас особливу цінність?

Я б не хотіла називати імена. Мені до вподоби багато художників і художниць, і не лише київських. А взагалі, я значно більше стежу за музичною сценою Києва, ніж за художньою. Іноді мені навіть здається, що я передусім слухач, ніж будь-хто інший.

Якби вам випала нагода заснувати, скажімо, фонд імені себе, чим би він займався?

Думаю, він навряд був би пов’язаний з мистецтвом. Певно, це було б щось екологічне, хоча це тепер зовсім не модно. Ймовірно, я б опікувалася проблемами бездомних тварин, а може, й не лише тварин. Відкрила б притулок, хоча мої батьки вже й так мають міні-притулок, лише без фонду. Або, можливо, купила б садибу й розводила там вовків… Не думаю, що у мене з’явиться така змога, хоч я й маю велику колекцію робіт сучасних художників і, може, мої онуки стануть мільярдерами… Якщо на той час мистецтво й бездомні досі існуватимуть, якщо вони взагалі можуть існувати окремо одне від одного. Так, точно, треба занести це до заповіту! Скористаюся ситуацією. Роздаються безкоштовно кошенята, їхня мати – чорна восьмимісячна кішка, метис шотландської породи.

Ви часто берете участь у колективних виставках. Розкажіть, будь ласка, чим для вас цікаве колективне висловлювання? Чи не суперечить воно внутрішнім відчуттям художника?

Колективне висловлювання гучніше, адже воно претендує на певну об’єктивність, хай і ілюзорну. У колективних практиках, на мій погляд, процес важливішій і цікавіший за результат. У принципі, результату може взагалі не бути.

Колективні практики – це і спроба вибудувати нову мікроспільноту з людьми, з якими ти не перебуваєш у родинних зв’язках й стосунки з якими ще не регламентовані традицією (якщо це взагалі можливо), ви не лише створюєте щось разом, але й проживаєте якийсь відтинок часу, виробляючи нові способи комунікації, розділення обов’язків і відповідальності. Це інтелектуальна робота, де кожну думку треба враховувати, навіть коли це шкодить тобі.

Я часто співпрацюю з різними художниками, мені подобається створювати щось гуртом. Можливо, це просто позбавляє від самотності й сумнівів у власних творчих силах…

Важливо, щоб учасники мали однакову мотивацію й зацікавлення. Іноді це вимушена колаборація, як, наприклад, потреба в акторі або операторі для зйомок. Це дійсно дуже складно, тут починаєш цінувати і поважати працю режисера, спроможного зацікавити незацікавленого задля якихось абстрактних цілей.

Про сексизм: з боку здається, що арт-середовище найбільш відкрите й рівноправне, але й досі у всьому світі серед геніїв – чоловіки, хіба що про Марину Абрамович іноді можуть щось написати. Чому ситуація не змінюється, як гадаєте?

Мені здається, що змінюється, але дуже повільно. В Україні багато художниць, які виставляються й продаються не рідше за колег-чоловіків. Я б навіть сказала, що більшість художників, які мені подобаються й за чиєю творчістю я стежу – це жінки. Але й мистецькі навчальні заклади у нас сприймаються радше як інститут благородних дівчат, оскільки там чисельно переважають студентки. Мій друг-художник розповідав, що приховував від пацанчиків на районі, на кого саме вчиться, інакше б його побили. Є традиційно чоловічі й жіночі професії. Варто лише зайти до крамниці іграшок, аби зрозуміти, що з дітей й досі виховують принцес і солдатів. Навіть суперпрогресивним батькам важко вберегти чадо від стереотипів, які нав’язує гендерне виховання. Це, звісно, позначається на виборі професій.

Що намітили в житті творчому й людському на цей рік?

Я ніколи не будую далекоглядних планів, до того ж досі криза і взагалі незрозуміло, що буде завтра. Але в ідеалі хотілося б зробити невелику персональну виставку, а ще зняти кілька відеоробіт, опанувати діджеїнг і віджеїнг. У людському житті – прочитати багато книжок, побувати на багатьох вечірках, зайнятися спортом, роздати котів.