16 Feb Марина Щербенко: «Не розчаровуйтеся, не зупиняйтеся, розвивайтеся!»
Марина Щербенко – з тих людей, які не бояться складнощів, навіть таких, які бувають у нашій країні з мистецтвом. Ми поговорили про те, як знайти своє покликання і з його допомогою втілити власні й чужі мрії.
Марино, Щербенко Арт Центр ви збудували власноруч, були цілком залучені в цей складний процес. До того ж ви давно займаєтеся українським мистецтвом. Що вас мотивує, адже це, з одного боку, виклик, оскільки держава не підтримує такий вид діяльності?
Кожна людина має власну історію. Мистецтво супроводжувало мене все життя, в дитинстві я малювала на всьому – на гумці, на полях у зошиті, на обкладинках книжок, альбомів. Я закінчила художню школу. Та в професійне середовище сучасного мистецтва я, можна сказати, повернулася практично 10 років тому. Саме тоді з’явилася ідея створення власної галереї.
Кожна людина, вочевидь, має власну межу саморозвитку. Я зараховую себе до людей, які весь час піднімають планку свого особистого розвитку і тут особливе місце в мене займає формування смаку. Все своє життя, по мірі мого дорослішання, контактуючи з мистецтвом, я бачу, відчуваю, чую, читаю та створюю. Я все більше й більше закохуюся в мистецтво, а мій смак стає більш витонченим. Сьогодні я самодостатня особистість, яка знайшла себе в тій діяльності, де мені комфортно, де я максимально використовую всі можливості для самореалізації.
Галерейна та кураторська діяльність в середовищі українського сучасного мистецтва знаходиться завжди на межі бізнесу та альтруїзму. Щербенко Арт Центр – це свого роду гібрид: ми організовуємо виставки, проекти, лекції, дискусії, конкурси, програми для дітей, видавництво каталогів і книг, підтримуємо молодих художників тощо. Те, чим я займаюся, не можу назвати лише бізнесом. Світ сучасного мистецтва в Україні і складний, і простий водночас. Іноді «опускаються руки»: мені здається, що стільки часу й праці віддано, а нічого не змінилося. Але насправді є стабільна історія зростання і розвитку інституцій, що я створила, а те, що цікавило мене, коли я починала працювати в цьому середовищі, дуже відрізняється від того, чим займаюся сьогодні. Я завжди в першу чергу розраховую на власні сили й ресурси, та, звичайно, пошук додаткових можливостей підтримки проектів, меценатів, спонсорів і колекціонерів – окрема важлива робота. До того ж налагодження довірливих і постійних взаємовідносин – це тонкий і особистісний процес. Держава не підтримує… але ми від неї залежимо! Адже ми тут живемо й працюємо, неможливо від усіх наших локальних проблем просто так взяти й відгородитися. Тому і піднімаємо в наших соціально-критичних роботах актуальні для суспільства питання, що не завжди візуально привабливо, а для непідготовленого глядача відштовхуюче.
Ви особисто відбираєте художників і ведете переговори або це обов’язки команди?
Працюю з художниками безпосередньо я, координування проектів частково делегую колегам, в чиїй компетенції ті або інші завдання. В Щербенко Арт Центр ми розвиваємо декілька напрямків, основні – підтримка молодих художників, створення дискусійних майданчиків, проведення освітніх програм. Виставкова діяльність – лише один з них. Наша місія – розвиток українського сучасного мистецтва. Тут неможливо не згадати про конкурс молодих українських художників «МУХі», що був створений ще за часів активної роботи Bottega Gallery у 2009 році, й виріс у проект зі стажем, своїм пізнаваним брендом. «МУХі» – це можливість для серйозних, амбіційних, молодих художників не тільки прийняти участь в конкурсі, а почати працювати над формуванням власного cv, знайти відправний пункт для подальшого розвитку. В цьому році відбудеться конкурс МУХі 2017, приготування до якого здійснюється з минулого року. Я вже отримала підтвердження про участь в міжнародній експертній комісії двох дуже важливих для конкурсу експертів: Гуннара Кварана, директора Музею сучасного мистецтва Аструп-Фернлі (Astrup Fearnley Museet for Moderne Kunst) в Осло, колишнього директора Художнього музею в Рейк’явіку (1989 – 1997) і Художнього музею Бергена (1997 – 2001, Норвегія), комісара і куратора ісландського павільйону на Венеціанській бієнале в 1984, 1986, 1988, 1990 роках; і Марека Покорного, арт-критика й куратора, директора галереї PLATO в Остраві, колишнього директора Моравської галереї в Брно і куратора чеського павільйону у Венеції (2006) і словацького (2013). Збір заявок молодих українських художників відбудеться в березні цього року, а виставка номінантів – у листопаді.
Тобто ви технічно спроможні надати художнику простір, куток для роботи, матеріали?
Ви трохи спрощуєте. Співробітництво з кожним із художників індивідуальне. Ми створюємо ситуацію зустрічі глядача з твором мистецтва, який являє собою комплекс складових, – інтелектуальних, критичних, соціальних, естетичних, матеріальних, концептуальних, автобіографічних і так далі. Ми працюємо над підготовкою проекту, потім його відкриттям, запрошуємо відвідувачів і забезпечуємо можливість їх контакту з мистецьким твором, оскільки саме в цьому полягає вся суть показу твору глядачеві. Без цього фактору зустрічі мистецтво не може існувати, інакше ефемерність – мистецтво для мистецтва. Контакт з твором мистецтва може бути і випадковим, але ми працюємо системно, і це один з ключових інструментів формування кожного окремого бренду (імені) художника.
Я знаю, що у вас працює дитяча програма «Клуб історії мистецтва». На який вік аудиторії розрахований курс вашого «Клубу…»?
Для дітей віком від 8 до 11 років. Ця програма та її методика адаптовані саме для цього віку, і в творчій атмосфері діти знайомляться з основними -ізмами та історією мистецтва.
Скільки цей курс триватиме? Скільки дітей може на нього записатися? З якою регулярністю відбуватимуться заняття?
Зараз ми набираємо одну групу, що складатиметься з 10 осіб. Якщо охочих виявиться більше, то сформуємо ще одну, заняття в якій проходитимуть в інший час. Школярам, які зазвичай відвідують інші додаткові заняття, спортивні секції, найзручніше приїздити до нас раз на тиждень, в суботу. Приємно, що останнім часом дедалі більше батьків усвідомлюють потребу розширювати світогляд своїх дітей, дають їм змогу бути всебічно розвиненими й відрізнятися від однолітків.
Хотілося б ще згадати про книги, які ви випускали. Наприклад, збірка есе Тіберія Сільваші. Неперевершена книга! Чому раптом ваші книжкові полиці спорожніли?
Книжку «Тіберій Сільваші. Есе. Тексти. Діалоги.» ми видали після декількох років співробітництва і роботи над відкриттям декількох виставок та інсталяційних проектів українського художника й теоретика сучасного мистецтва Тіберія Сільваші. Це була захоплююча і цікава робота – підготовка книжки, яка продається тепер в книжкових магазинах України і, звичайно, в книжковій крамниці ЩАЦ (Щербенко Арт Центру). Ціла низка книжок з теорії сучасного мистецтва, переклади на російську мову вже ставших класикою праць Клемента Грінберга, Гі Дебора, Роба Хаскінса, Каролін Кро та інших, видавалися в Росії та завозилися в Україну. З січня ми вже не можемо купувати в Росії книжки, і до квітня маємо розпродати все, що є на полицях. Ця ситуація має простимулювати українські видавництва перекладати й видавати необхідну літературу, але аудиторія, яка цікавиться подібними книжками настільки вузька, що боюся, це ще один вид діяльності, який потребує підтримки меценатів. Тому полиці й пустують. Але ми обов’язково знайдемо, чим їх заповнити.
А оподаткування? Пам’ятаєте, 25% податку при придбанні творів мистецтва? Вже багато років витає в повітрі Закон про меценатство, який допоміг би і художникам, і галереям, і арт-дилерам…
Так, Закон про меценатство дуже потрібний. Він би владнав безліч нагальних проблем цілої галузі. До того ж це оптимальний варіант для нашої держави, коли йдеться про підтримку мистецтва. Простіше кажучи, якщо ти не можеш допомогти сам, дай змогу це зробити іншим, не заважай. В нинішній ситуації на ринку сучасного українського мистецтва мене дуже хвилює загальний рівень економіки, гуманітарна криза, знищення середнього класу, коли основний потенційний споживач сучасного мистецтва не має фінансової можливості інвестувати в мистецтво. Глобально проблема полягає не в оподаткуванні, а в бідності українців, а предмети сучасного мистецтва, мистецтво взагалі – потрібні людям після задоволення простих потреб в їжі, одязі й житлі. І друга проблема – це культурний рівень розвитку української еліти, на яку всі орієнтуються. Українська еліта завжди вирізнялася «певним» смаком, сучасне мистецтво і мистецтво в цілому займало мало місця в її потребах. На жаль, ситуація не змінилася. «Пшонка-стайл» все ще домінує в побуті. Але віри не втрачаємо.
Інституцією, яка найбільше контактує з державою, є Спілка художників – по суті, фонд нерухомості, а не організація, що має діяти, продукувати сенси, підтримувати художників, зокрема й молодих. Парадоксально, але під час Майдану саме художники були його рушійною силою. То чому вони не можуть об’єднатися, щоб залагодити проблеми, пов’язані з мистецтвом? Виходить, Спілка є, а насправді – розлад?
Я думаю, що Спілка художників як інституція морально застаріла. Художники періодично об’єднуються в групи, але переважно поштовхом до цього слугують однакові погляди на творчість. Щойно виникають концептуальні та ідеологічні розбіжності, групи розпадаються. «Паризька комуна», «Живописний заповідник», «Соска», «Р.Е.П», «Відкрита група», «Альянс 22» – групи, які зіграли ключову роль у формуванні історії сучасного українського мистецтва. Багато художників, що раніше до них входили, тепер працюють окремо. Це природно, оскільки художник спершу спирається на власне відчуття світу, працює і розвивається в контексті свого бачення процесів, подій у світі, передчуттів, асоціацій. Працюючи стільки років з художниками, я розумію, чому вони, як ви говорите, не можуть об’єднатися – це практично неможливо.
Насамкінець хочу попросити вас дати три поради молодим художникам, які, можливо, хочуть взяти участь у «МУХах», рухатися далі, реалізовувати свої роботи, шукають резиденцію.
Друзі, готуйте свої проекти для подачі заявки на конкурс МУХі 2017 в березні цього року. Окрім премії цього разу переможцю ми надаємо можливість працювати в європейській резиденції в 2018 році, але подробиці ви зможете дізнатися на нашому сайті вже в березні, коли буде оголошено збір заявок художників, які бажають взяти участь у конкурсі.
Поради? Враховуючи, що в Україні немає спеціальної освіти у сфері сучасного мистецтва, – приділяйте більше уваги й часу самоосвіті. Не розчаровуйтеся, не зупиняйтеся, розвивайтеся. Можливостей безліч. Інтернет – це сучасний величезний інформаційний майданчик, частина нашого життя, яка, з одного боку, дає дуже багато зайвого, але й дозволяє здобути альтернативну спеціальну освіту, наприклад он-лайн.
Знаходьте в собі сили й бажання для самовираження, не копіюйте інших художників, шукайте власний унікальний стиль.
