30 Apr Роман Мінін: «Мені хочеться працювати з якісними матеріалами та дорогими проектами»
Щасливий випадок у вигляді форуму сучасного мистецтва подарував мені нагоду поспілкуватися з Романом, який повсякчас перебуває в творчих мандрах.
Я подорожую не так багато, як хотілося б. Нещодавно мені відкрили візу в США. Скоро полечу в Маямі – себе показати, на людей подивитись. Виставлятиму свої роботи. Побачимо, що з цього вийде.
Проект «Словенія» про те, як держава користується мистецтвом для популяризації власного позитивного іміджу. Словенія тепер справді має добру репутацію, Любляну визнали зеленою столицю Європи. Але вони продовжують вкладати в це гроші, працюють з нашими художниками, яких везуть до себе, «годують» враженнями і просять потім ними поділитись. Це хороший приклад для багатьох країн.
Становище сучасного українського мистецтва частково залежить і від далекосяжних політичних планів, про які ми можемо мати лише дуже поверхове уявлення. Впливові люди знають, як маніпулювати суспільством за допомогою мистецтва, яке також є частиною політики. Втім, засіб прямої маніпуляції – це ЗМІ, мистецтво ж дає змогу моделювати ментально цілі покоління, майбутнє.
Коли я вчився в школі, на ринку вперше з’явилась жуйка. Та одна річ жуйка, яку пережовували, клеїли під парти і знову жували, додавали смаку й кольору… Але ж у них були ще й вкладиші! Їх збирали, паяли книжки для зберігання, на них грали. Оце був ринок! Коли у нас багатії купуватимуть ці «дорогі жуйки», гратимуться вкладишами на сходах у під’їздах, обмінюватимуться ними, образно кажучи, тоді й з’явиться арт-ринок. У нашій країні тепер стільки проблем, що мало хто може дозволити собі бути дитиною, публічно гратися в мистецтво, захоплюватися цим. До війни були багатії, які могли влити гроші в арт-ринок, але тепер усі вони роз’їхалися.
Багато серед кого побутує думка, нібито в українському мистецтві немає гідних людей. Думаю, саме тому в нас надають перевагу тому, щоб привозити зарубіжних художників, виставляти їх. Але ж і в цьому є частка ризику. Багатії, які об’їздили весь світ, були вражені широкістю західної думки, повертаючись в Україну бачать, що тут і близько такого нема. Тому вони й хочуть привезти побачене сюди. Почасти вони мають рацію, почасти – ні. Як у такому разі в нас може народитися щось своє, щось дійсно оригінальне й конкурентоспроможне?
У зібраннях вітчизняних колекціонерів, звісно, є мої роботи. На Art Kyiv Contemporary до мене підходили люди, говорили, що мають мої картини. Це дуже приємно – знати, що твоєю творчістю цікавляться. Та й люди ці дуже приємні – вдумливі.
Не хочу творити «у шухляду». Я це вже проходив. Мій стан потоку – це розписувати стіни, працювати з великими площинами. Що складніший проект, то мені цікавіше. Коли мені довіряють складні, дорогі проекти – оце справжнє визнання, а не кількість проданих робіт. Поки таке трапляється рідко. Тепер я працюю над досить дорогим проектом. Хочу зробити великий вітраж зі штучним підсвічуванням. Збираю матеріали. Постала внутрішня потреба створити противагу тому, що тепер відбувається в сучасному мистецтві. Багато художників хитрують – намагаються створювати роботи, які легко перевозити, легко продавати за мінімального вкладання грошей… Особисто мені хочеться працювати з якісними матеріалами і дорогими проектами.
Я спілкуюсь з учасниками групи «ГАЗ», вони мені симпатичні, у нас залишився один спільний проект. Зрозуміло, що стосунки всередині групи художників складаються, насамперед, особистісного характеру, коли є однаковий гумор, драйв, цілі. Тільки так можна працювати разом. Якщо немає взаємної людської симпатії, то завжди знайдеться безліч причин, щоб стати опонентами. Думаю, з групою «ГАЗ» ми скоро знімемо кіно.