04 Dec Арсен Савадов: «У Києві процвітає офісне мистецтво, а не поетичне»
Без Арсена Савадова неможливо уявити сучасне українське мистецтво, а його самого — без гумору, іронії та відвертості.
Ви знаєте, що до Спілки художників України входить 6000 осіб?
Справді? Ну, те, що я десь двадцять восьмий — це точно, я вступив туди ще у 1980-их. А решта, гадаю, десь у Сочі… Київська секція налічувала близько 2500 осіб. Що тут скажеш. Десь загубились. Стільки художників, а мистецтва нема…
Під час подій на Майдані ви були в Нью-Йорку. Не виникало бажання поїхати туди назавжди?
Ні, у жодному разі. У той період я лише на 10 днів залишав Майдан, сховав там камені, а потім, коли повернувся, кинув їх за призначенням. Звісно, хочеться поїхати на якісь острови, й щоб фонди наших олігархів оплатили мою творчість. Їм уже давно час ділитися. Але вони поки культурно не дозріли.
Як вам вдається встигати творити між виставками й акціями протесту?
Та якось вдається. Я маю чарівні пензлі, я їх на базарі в Туреччині купив. Вони ночами самі малюють…
Розкажіть про вашу роботу «Гуллівер», яку можна було побачити на Art Kiev Contemporary. І про участь у форумі загалом.
Я взагалі підтримую діяльність Наталі Заболотної, адже такі структури як Міністерство культури, Спілка художників уже засвідчили свою неспроможність. Вони можуть вирішувати тільки адміністративні питання, організовувати якісь загальнонаціональні акції. А мистецтво — річ інтимна. Чому багатьом художникам до вподоби «Арсенал»? Бо це одне з небагатьох репрезентативних місць, де ми можемо побачити себе збоку. Хочеться підтримати «Арсенал» своїми роботами, тим більше Наталя завжди особисто просить мене взяти участь у великих виставках. Я не бачу причин їй відмовляти. А «Гуллівер» — це образ зв’язаної людини, метафора, яку кожен сприйме по-своєму.
Завдяки вам у Києві є ще одне місце, де багато мистецтва. Адже ви відвоювали Пейзажну алею…
Чому лише я?! Це справа сотень осіб — неомарксистів, націоналістів, звичайних громадян, сусідів, які протягом півроку рівно об 11-ій годині приходили на Пейзажку. У нас були сутички з міліцією, потім проти нас тітушок поставили. Вони зрозуміли, що квартир у цьому будинку не отримають, тож пішли геть. Я лише одна з ланок, тих, хто побачив необхідність рекреаційної зони в Києві.
Ви бачите розвиток свого мистецтва в Україні?
Ні, не бачу. Але я люблю Україну. Вважаю, що мистецтво тут перебуває в такому стані, коли інституції щезли, так і не встигнувши сформувати ринок. П’ять років тому до влади прийшла «Партія регіонів». Щойно вони почали купувати витвори мистецтва, як їх розігнав Майдан. Адже зрозуміло, що картини купують не ті, хто стоїть на мітингах, а ті, хто має гроші й вільний час. Тепер доведеться чекати ще п’ять років, перш ніж збагатиться наша чергова політична еліта. У Києві процвітає офісне мистецтво, а не поетичне. Тут одна форма існування: продати-вижити. Ось із цим, звісно, треба боротися. А провінція живе ще гірше. Увесь життєвий шлях, мотивація діяльності зводиться до офісу, до успіху.
Великий бізнес має вкладати гроші в національних художників, як це роблять китайці, тоді ці художники мають гідний вигляд на світовій культурній сцені, аукціонах.
Можна «купити» дилерів, зв’язки, інтелектуалів (чомусь так роблять у бізнесі, але не можна робити в мистецтві) і вони вже до затребуваного мистецтва створять кон’юнктуру й лобі у світовому культурному просторі. Самотужки художникам зробити це складно.
Мистецтво в епоху індустрії розваг не несе в собі такої сакральної функції, як у середньовіччі, воно напряму пов’язане з вільним часом «ситої» людини, і в цьому людина здобуває небачений в інших «сервісах» ступінь свободи, тому сьогоднішні стратегічні завдання мистецтва — це захоплення (новий кут зору). І краще коли йдеться про інтелектуальне захоплення, «підштовхування» (сугестію), що виводить нас на новий рівень «переживання» і є початком розмови про те, що таке Реальність. Це коло Сансари закручується довкола категорій естетики, послуговуючись назагал постмодерністською методологією, ланцюжками захвату і переформуванням об’єкту — культурного об’єкту, Реальності до нескінченності, і в найбільш дадаїчних снах буде нагороджене «Орденом Леніна».
Говорити про розвиток мого мистецтва в Україні було б можливо, якби рівень рефлексії дозволяв вести в культурному просторі таку дискусію. Те, що я бачу — це переважно «дуньчин авангард», рідко трапляється індивідуальність.
Це ніби бачити в моїх проектах лише картинку, але не бачити серйозного соціального перформансу, що містить усі вищезазначені поняття — «захоплення», «переживання», «існування».
Це означає, що треба набирати учнів, щоб нести своє бачення світу.
Ні, жодних учнів. Мене вчили так: найліпші учні — це твої роботи, вони потім все самі розкажуть. Хоча, думаю, треба брати тих, хто є акцентуйованими особистостями. Досвід, щоб його передати, я маю. Але оскільки ринок перекручений, і кожен ховрашок — агроном, є потреба щось у мене взяти «декоративно», але не зробити це фундаментом якоїсь ідеології.
З ким із молодих художників ви хотіли би працювати як наставник?
З наших місцевих мені симпатична як особистість і як художник Жанна Кадирова, ще я б відзначив Романа Михайлова, Микиту Кадана, Олексія Сая, Ладу Наконечну.
Який ваш найбільш глобальний творчий план?
Мені хочеться разом з іншими вітчизняними художниками створити єдине культурне тіло, щоб колись ми змогли конкурувати з будь-якою німецько-китайською культурною школою. Наша генерація значно раніше звернула увагу на метафізику в мистецтві, і це надавало «Новій хвилі» якогось смутку, чого я не бачу в молодих. «Смутку не було, просто зникали гроші…»