05 Jul Катерина Єрмолаєва: «Мені надзвичайно складно досягнути компромісу з собою»

Dummy testing content here.

З тонкою особистістю, вкрай сконцентрованою на власному внутрішньому світі, – Катериною Єрмолаєвою – ми поговорили про те, чи може мистецтво змінити світ, навіть такий жорстокий, як наш.

Катю, ваша робота в рамках премії ПінчукАртЦентру зібрала безліч позитивних відгуків. Серед них були як замилування й бажання зробити селфі на оригінальному тлі, так і глибоке прочитання. Але з кімнати точно не хотілося виходити. На ваш погляд, що саме так притягувало? Щирість, актуальність, співчуття?

Я не можу з упевненістю сказати, що саме вабило більшість людей. Неодноразово чула від приятелів, що затримувалися в залі через знайомі дрібниці, які оточували багатьох із нас змалечку. Типові меблі, предмети декору – все те, що з бумом євроремонтів опинилося на звалищах й барахолках. Думаю, що на когось могла подіяти сама манера виконання, яка відсилає до старих світлин, до того, що давно вже втрачено. Розташування елементів не на площині, а в просторі втягує в це минуле – неначе спогади, що ожили і от-от випаруються. Гадаю, багато в кого це могло викликати ностальгію за чимось своїм, оскільки всі ми маємо щось, що втратили.

У Києві вам допоміг знаменитий «донецький характер», з його настирливістю й умінням часом підлаштовувати ситуації під себе? Відчуття «чужого» в іншому місті заважало або сприяло?

З настирливістю в мене завжди було зле. Я не вмію пробивати собі дорогу, рекламувати свої роботи, та й зі спілкуванням, чесно кажучи, у мене спершу були великі проблеми. Ще коли я мешкала в Донецьку й відкрився майданчик «Ізоляція», ми познайомилися з людьми, які приїхали з платформою. Завдяки їм я здобула добру мотивацію для свого першого проекту. Також завдяки цьому знайомству, яке відразу переросло в дружбу, у Київ ми приїхали уже залучені в тутешнє художнє середовище.

Зізнаюся, що відчуття себе «вихідцем з Донбасу» не покидало доволі довго. Ще в Донецьку в мене сформувався певний комплекс, з яким тут довелося довго боротися. Звісно, нерідко це мені заважало. Я відчувала це тавро. Але водночас відчуття себе «інакшим» давало мені матеріал до роздумів, аналізу ситуації, що склалася.

Починаючи з 2014 року в колі діячів культури, особливо – чиновників і наближених до них, лунають розмови про децентралізацію культури, мовляв, у регіонах треба щось робити й розвивати. Як ви ставитеся до такої ініціативи? Чи реально її втілити?

Я думаю, що у східному регіоні спізнилися з цією програмою мінімум років на 10. Тим не менше, звісно, слід брати курс на розвиток там культури й мистецтва, але не задаючи тон в його напрямку за зразком столиці, а працюючи з місцевим, локальним контекстом. Там давно склалася своя певна ситуація, та й воєнні дії посприяли формуванню цілком іншого погляду на світ. Мені здається, там не можна працювати врозріз з тим, що є. Потрібні адекватні інституції, які ґрунтовано закріпляться на місцях і працюватимуть, беручи до уваги історію регіону, потреби населення, працюватимуть тонко.

Стрит-арт у Києві переживає важкі часи: він стає занадто нав’язливий, особливо в своєму прагненні завоювати історичний центр міста. Як ви ставитеся до такої ситуації? Чи не виникало бажання «освоїти», скажімо, Дарницю або Осокорки? Яких би тоді тем торкався Міхалич?

Я обмірковувала, як би вчинила, якби мені запропонували створити мурал, і знаю напевно, що не стала б за це братися. У нас є певний замовник, який сам замовляє музику, адже має всі необхідні ресурси. Але нема обговорення цього кроку з громадою, з тими, хто ходив усе життя повз ці будинки і хто надалі щодня муситиме поставати перед «обновкою». Я не росла в Києві й не мала змоги ще змалечку пройнятися любов’ю до цих будинків й вулиць. Тож я просто не маю права робити тут щось подібне. Я навіть відчувала якусь провину за ті проекти, які реалізовувала, оскільки не була знайома з місцями, в яких клеїла роботи. Добре, що їх завжди можна було відірвати й замалювати. Тепер, коли я мешкаю тут уже п’ятий рік, я почала з більшим трепетом ставитися до міського простору й навряд стала би бездумно підходити до роботи в ньому.

У своїх роботах ви часто використовуєте контраст: кольору, техніки, матеріалів, тексту й малюнку. Чому саме цей прийом вам близький? Чи не занадто він «лобовий»?

У роботі я насамперед відштовхуюся від теми й того, в якій формі, на мій погляд, роботу найбільш правильно зчитуватиме глядач. Щоразу додаю щось нове для себе, з чим мені цікаво було б попрацювати, не відходячи від свого основного методу. Хоча, мушу зізнатися, останнім часом заманулося чогось кардинального нового.

2015 рік був примітний завдяки кільком великим виставкам українських художників за кордоном. На ваш погляд, цим варто пишатися? Ви підтримуєте скептиків, які стверджують, що всі ці заходи робляться для вузького кола глядачів і не мають бажаного розголосу?

Я не знаю, якого розголосу хотілося б скептикам, але не думаю, що гучний піар якось різко вплине на ставлення до українського сучасного мистецтва в Європі й тим більше на Заході. Ми в культурному плані не феномен, про який світ конче мусить дізнатися. Звісно, у нас з часів «нової хвилі» складалась своя особлива ситуація, й наше завдання радше полягає в тому, щоб українське мистецтво було грамотно представлене на основних світових арт-подіях і виставках, що й відбувається. Якщо у нас з’явиться щось геть особливе, що вирізнятиметься зі світового контексту, то це неодмінно стане помітною подією, як було, наприклад, з московським концептуалізмом.

Художників прийнято питати про концептуальні речі. А якщо про життя: що вас ним веде, надає сил?

Зараз це для мене непросте питання. Якщо чесно, то дедалі частіше основним рушієм для мене є мої батьки. У мене часто настає апатія й відчуття немочі перед обставинами, зникає мотивація рухатися далі, робити щось. І водночас я розумію, що зараз, коли з приходом війни їхній світ обрушився, я стала для них єдиним приводом для радості, тож це накладає на мене певні обов’язки, змушує давати собі копняка. Багато сил з’являється, коли я знаходжу те, з чим хочу працювати в новому проекті й все сходиться в одній точці. Але це для мене дуже складно, оскільки я завжди всім незадоволена. Мені надзвичайно важко досягнути компромісу з собою.

В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що «не сподіваєтеся змінити світ». Сам світ вас змінює? Чи не відкидаєте ви те, що коли-небудь повірите в високу місію мистецтва й силу прекрасного?

Світ не може не змінювати, а з нинішніми подіями ці зміни дедалі відчутніші. Я не заперечую, що мистецтво має певну високу місію, навіть не одну. Справа лише в тім, наскільки це можливо реалізувати та якими методами. Ось так зразу й глобально яку-небудь ситуацію змінити складно, але звернути на неї увагу – уже велика робота, а це якраз мистецтву до снаги. Щодо прекрасного зовсім не впевнена – з ним у нас стосунки не складаються. Припустімо, є якийсь воєнний конфлікт. Хай скільки ти закидатимеш ворожі сторони «прекрасним», економічні й політичні інтереси тих, кому вигідне протистояння, не зміняться. А ось якщо третій стороні показати, скажімо, чого зазнає мирне населення в цьому конфлікті, то таким чином можна звернути увагу на проблему біженців – і це найпростіший приклад. Якщо є проблема, її треба виявити, показати, наскільки вона реальна і, якщо вдасться, переконати, що з нею треба щось робити. Можливо, багатьом здасться, що це не є завданням мистецтва, але якщо воно здатне натиснути на якісь важелі в суспільстві, чом би цим не скористатися?