14 Oct Лада Наконечна: «Концептуальне мистецтво – саме ясне з усіх»

Так сталося, що виставок за кордоном у Лади значно більше, ніж в Україні, хоча художниця щиро прагне влаштовувати якомога більше експозицій у себе на батьківщині й сподівається тільки на краще.

Перше і, напевно, найпоширеніше питання: чи важко бути жінкою-художником?

Особисто мені – не важко. Я з родини художників і була вільна у виборі професії. Та й мистецтво часто плутають з творчістю – але ж творчі дружини у нас в пошані? Та художник, насамперед, це вільна людина. І саме тут у дівчини можуть початися проблеми. Втім, не лише у дівчини – вільних людей не люблять, адже вони непередбачувані.

Як батьки ставляться до вашої творчості? Ви ж займаєтеся концептуальним мистецтвом? Непросто досягнути його розуміння навіть у середовищі художників.

Концептуальне мистецтво – найзрозуміліше. Його не може збагнути хіба той, хто не хоче думати, і той, хто прирівнює мистецтво до живопису й відкидає інші його прояви. Моя ж практика постконцептуальна, оскільки концептуальне мистецтво як явище означене конкретним історичним періодом. Я досить доросла людина, щоб самостійно обирати, що мені робити і чим займатися. Моя мама читає лекції в «Я Галереї» у Дніпропетровську. У нас з нею бувають суперечки, дискусії, але до несприйняття не доходить. Мама – відкрита людина, хоча й виховала її радянська мистецтвознавча школа. Я також пройшла всю українську класичну школу – художня школа і училище, НАОМА і педагогічне стажування там само. Просто якоїсь миті мене вже не задовольняло те, чого тут вчили, що і спонукало здійснювати нові для себе кроки, шукати незвичні методи й знання. Поштовхом до цього стала група Р.Е.П. – ми починали з самоосвіти. Чесно кажучи, я шкодую про час, який змарнувала в Академії, і все через брак загальногуманітарної освіти в її програмі.

Яка альтернатива її можлива в Україні?

Особисто в мене альтернативи не було. Я не думала про освіту за кордоном. НАОМА – це досі найкращий художній виш країни. Я вчилась на графічному факультеті, і здобула там відмінні технічні навики. В Академії готують ремісників, здатних якісно виконати будь-яке замовлення. І копіювати, повторювати, відтворювати готові формули. Та не експериментувати і мислити. Мінімальне відхилення від правил сприймалося як революція. По завершенні Академії я відчувала брак знань сучасної філософії, історії мистецтва ХХ століття, іноземних мов, наприклад. Це не вища освіта. А альтернативою цього поки є самоосвіта.

Ви берете участь у двох художніх групах – Р.Е.П. і «Худраді». Розкажіть, будь ласка, про роботу в них.

Груп насправді навіть більше, але основні саме ті, які ви назвали. Робота з групою Р.Е.П. – це вже понад десять років послідовної практики, реалізація довгострокових проектів. Робота в «Худраді», кураторській ініціативі, – проектна, ситуативна. Але тепер для мене найважливіше – викладання на Курсі сучасного мистецтва, а головне – його концептуалізація. Курс приносить мені неймовірне задоволення. Ми з колегами намагаємось працювати згідно з методикою, яку перманентно розробляємо в процесі роботи, звісно, орієнтуючись на наявні практики, скажімо, деяких польських педагогів. Коли ми тільки починали, то усвідомлювали, що не можемо вчити сучасного мистецтва в Україні з огляду на певні причини. Тут нема інституцій і системи сучасного мистецтва, тож учасники Курсу ризикують, знаючи, що їхня професія не гарантує їм можливості для самореалізації. По-друге, що викладач – у цьому разі я – не може передавати своє розуміння процесів, явищ, адже це лише його бачення, щось особисте, ще й здобуте власним досвідом. Тож ми намагаємося відійти від структури, за якої один передає знання іншому. Головне – створити умови для дискусії, обміну думками, аналізу явищ, реакцій та вчинків, а також брати безпосередню участь, активно долучатися.

Група Р.Е.П. цього року відсвяткувала десятиліття творчості. Як гадаєте, що чекає на неї в майбутньому?

Знаєте, ми не маємо на думці взяти й припинити усе, зрештою, як і десять років тому не планували все починати. Нам було цікаво працювати разом – так група й утворилася. А поки ми ще маємо нереалізовані проекти. Персональну виставку, яка була відкрита в галереї «Лабіринт» у Любліні, ми показали потім ще на двох майданчиках у Грузії – в Батумі й у Тбілісі. Місяць тому ми, разом з берлінським видавництвом «Green box» випустили каталог, який зібрав усі наші основні проекти. Ця робота зайняла багато часу, адже раніше ми не надто переймалися архівом, а тепер, стільки років потому, уже складно розібратися, хто є автором тієї чи іншої фотографії, наприклад. Презентація неодмінно відбудеться і в Україні. Також хотілося б в Україні влаштувати виставку-осмислення. Але для цього потрібно, як мінімум, бажання сторони, що приймає. А поки у жовтні – участь у двох музейних виставках, у КІАЗМА в Гельсінкі та в Художньому музеї в Лодзі.

Зі мною часто не погоджуються люди з арт-середовища, коли я кажу, що в Україні нема інституцій, галерей у західному розумінні цього слова. Можливо, ви мене підтримаєте?

Так, ви маєте рацію. Вітчизняні галереї не виконують цілком своїх функцій, працюючи як виставкові зали. Якісь великі художні центри часто так і залишаються іміджевими проектами своїх власників, зокрема й державний (!) Інститут проблем сучасного мистецтва. Інституцій зі зрозумілою, послідовною програмою нема. Ми з Р.Е.П., коли тільки починали, думали, що зможемо спровокувати зміни, принаймні тим, що створювали середовище спільнот. Та наші вимоги незручні для місцевого середовища, тож ми були витіснені у середовище інтернаціональне.

Ви успішний, сформований художник. Чи хотіли б ви виступити як куратор з якимось своїм проектом?

Я з «Худрадою» і працюю як куратор. Разом з учасниками Курсу сучасного мистецтва ми готували виставки, у яких я виступала як спів-куратор. Та цілком присвятити себе цій діяльності я не можу – куратор несе величезну відповідальність як посередник між художником і інституцією, я до такої ролі не готова. Мій вибір – бути художницею.

Ви маєте задоволення від того, що робите?

Так, авжеж! Але в постійному супроводі самокритики. І цей процес мені до вподоби.

Ви часто повертаєтеся до своїх старих робіт, переосмислюєте їх?

Звісно. Іноді твори, показані колись давно, згодом видаються мені значно цікавішими. Але втраченими. Адже в нашій ситуації роботи після презентації швидко зникають з поля зору, навколо них не утворюється жодного дискурсу. Доводиться самій про них писати, говорити. Та цього замало, і твір швидко зникає з поля зору і дискусії. Напевно, тому художники дедалі частіше прагнуть постійно бути присутніми в публічному середовищі, скажімо, щороку робити по персональній виставці. Це підтримує видимість активного художнього процесу, як мінімум у Києві. Але кожна окрема робота зостається неважливою, вона – лише тло для чергової події.

У ваших найближчих планах є персональні виставки?

Так, взимку в Берліні, у галереї. Думаю, ви від багатьох художників чули, що за кордоном працювати простіше, ніж в Україні, бо для цього є все необхідне – інституції, система критики і кураторства, технічні умови і… гонорари за участь у виставках. Але я не хочу емігрувати. Мені подобається Київ, саме тут мої співрозмовники і моє маленьке художнє середовище. Та щоб воно існувало, треба багато працювати, саме собою воно не сформується. В Європі діє чітка система, на яку важко вплинути: усе закономірно, усе працює. У нас же ти сам мусиш усе придумувати, подекуди з нуля – і це захоплює. Складно, але водночас і цікаво. Європейська система мене лякає тим, що часто не бачить сама себе. Я не втрачаю віри в те, що в нашій країні ще є шанс на експеримент і створення нового.

Пізнати