15 Mar Євген Карась: “Життя галериста сьогодні минає в боротьбі за улюблену справу”

IMG_4926cBW

Один із найповажніших київських галеристів з притаманною йому іронією й мудрістю розповів нам про те, чи важко жити серед мистецтва і чи є в цьому бодай якась втіха.

Євгене, ви один із тих, хто вже дуже давно працює на арт-ринку України, ви – галерист з величезним стажем. Чи легко вам доводилося всі ці роки?

Знаєте, багатьом здається, що робота в галереї – це картини, виставки й шампанське. Суцільна втіха. Тому люди часто вирішують змінити роботу, наприклад, піти з банку, щоб погуляти серед картин. Не все так просто. Галерея – це праця. Звісно, не найважча, але складна, і вона вимагає спеціального естетичного смаку й знань. Її особливість в тому, що якщо таких самих інтелектуальних зусиль докладати в будь-якій іншій царині, то її рентабельність буде в рази вищою. Але робота з мистецтвом незрівнянна за відчуттями.

Можна сміливо стверджувати, що по стількох роках роботи ви досі отримуєте від неї задоволення?

Так! Розумієте, весь цей час нам вдається втримувати рівновагу між тим, що ми називаємо хорошим мистецтвом, і тим компромісом, який можемо собі дозволити в межах рентабельності. Йдеться про те, що нам до вподоби нові медіа, відео/аудіо-арт, інсталяції, перформанс, але ми не можемо з ними активно працювати, бо це потребує додаткових витрат. Але в більшості випадків те, що ми показуємо, нас цілком задовольняє. Рівень галереї, як і будь-якого проекту, визначається не найліпшим художником або виставкою, а найгіршим з представленого. Тобто показати крутий проект легше, ніж не показати поганий. Це так звана “висота нижньої планки”, яка падає у поганих галерей. Ми влаштували вже понад 300 виставок – як у себе в галереї, так і на міжнародних фестивалях, а також грандіозних проектів на велетенських майданчиках, таких як Український дім або Мистецький арсенал, тож ні ми, ні наші стіни не дозволимо собі такої розкоші як поганий рівень. Якість мистецтва – наш принцип. Я – рідкісний вид галериста, художник у третьому поколінні з хорошою академічною школою. Моїми вчителями були Михайло Вайнштейн, Вілен Барський, Юрій Скандаков і Олександр Шкарапута, що й досі активно практикує. Якщо узагальнити, то я можу назвати себе щасливою людиною. Мені вдається займатися тим, що мені до вподоби і приносить задоволення! Це в житті велика рідкість.

Що в самому виставковому процесі вас приваблює найбільше?

Це великий кайф, коли ти, виставляючи проект, розумієш, що створюєш напрочуд цікаве середовище, в якому перебуватимеш певний час. Виставки в нашій галереї – це місце, де я й наша команда проводимо більшу частину свого життя. Величезне задоволення, коли впродовж усієї виставки можеш стежити за тим, як змінюється власне сприйняття робіт. З’являються нові грані осмислення. Будь-яка хороша виставка передбачає багатошарове прочитання.
Художники – це люди, яким не бракує нахабства, щоб матеріалізувати свої почуття й переживання. До того ж вони за це отримують гроші (жарт). Галерист – приблизно таке саме задоволення. Звісно, я профаную. Художник – це дуже складний шлях. Це щоденна дискусія з собою, глядачем, історією культури, з власними знаннями і стереотипами, з соціальним і внутрішнім запитом. Це красива інтелектуальна сторона. Складність тільки в тім, що життя художника і частково галериста минає в постійній боротьбі за улюблене діло, за власну позицію, цінності, ідеологію. Насправді це дуже складно – не опускати поріг компромісу зі своєю совістю в реальному матеріальному світі. Саме тому в Києві так часто зникають хороші галереї.

Розкажіть нам про приміщення “Карась Галереї”. Воно ж просто неймовірне!

Це один із перших цегляних будинків, зведених на Андріївському узвозі в середині ХІХ століття, тож з ним доволі клопотів: то електрика, то водопровід, то дах, то ще щось… А яка у нас стеля! Це абсолютно неймовірна київська сецесія з мотивами народної вишивки. Київ у своїй основі був міщанським містом, де фасади не штукатурили, а фарбували. З іншого боку, нема нічого зайвого. Наша галерея, по суті, і є міщанська квартира, лише без меблів. У нас колись навіть білий кролик бігав, щоб підкреслити це міщанство, аж поки він не почав гризти картини й дроти. У Музеї однієї вулиці нам видали довідку про те, що у нас мешкали прототипи родини Сєркових (Сірків) із легендарної п’єси Старицького “За двома зайцями”.

Чи надовго розписаний ваш виставковий план?

Буває по-різному. Зараз – на рік. До речі, наша галерея в 1997 році вперше в історії галерейної справи опублікувала річну виставкову програму, яка об’єднала на той час представників протилежних художніх ідеологій, які раніше не виставлялися в одному просторі: Тістол, Сільваші, Ройтбурд, Животков, Голосій (перша персональна виставка в Україні, посмертно), Бажай та ін. Тоді це був прорив.
Цього року через поїздку в Нью-Йорк я трохи випав з галерейного життя. Потім було одразу кілька великих проектів, через які ніколи було займатися плануванням. Наприклад, видання й презентація каталогу Стаса Волязловського, згодом – ювілейна виставка нашого щорічного проекту “А4, Кулькова ручка”, також з грубим каталогом. Потім взялися допомагати мистецтвознавиці Галині Скляренко (збирали кошти на лікування її доньки в Німеччині – ArtInUkraine).

Так, нещодавно вийшла чудова книжка її авторства…

Але ж ви розумієте, що це мінімальний внесок у ту ситуацію, що склалася у нас з сучасним мистецтвом. Цього замало! Мають бути спеціальні іституції, музеї сучасного мистецтва, державні центри мистецтва, державна програма – комплексна, а не епізодична робота.

Ви допомагали Ігорю Воронову формувати його колекцію. Чи важко працювати консультантом?

Усе залежить від того, з ким працюєш. З Ігорем Вороновим у нас дуже велика довіра й взаєморозуміння. Доходило до того, що після попередніх бліц-консультацій і домовленостей телефоном я приїздив на аукціон по певні лоти, та розчаровувався у якихось із них і купував щось інше. Так працювати зручно. Але довіра ще не означає збіг смаків. Колекціонер може мати роботу художника, яку він придбав за порадою, хоча йому й не подобається творчість цього митця. Це важливо, щоб колекція була повноцінною, а не обмежувалася тимчасовими вподобаннями її власника. Консультувати когось щодо мистецтва – дуже велика відповідальність і задоволення. Є колекції, в яких безліч непотребу. Але за свою діяльність в цій справі я не переживаю, бо відповідаю за кожну рекомендацію, кожен витвір мистецтва, який порадив купити. Тепер уже страшно й уявити, у скільки разів зросла вартість колекцій, які ми колись збирали щасливим власникам.

“Карась Галереї” уже понад 20 років. Ви працювали, а влада змінювалась, минали періоди інфляцій й економічних криз… Як ви все це пережили? Завдяки чому втрималися?

Галереям завжди було непросто. У 1990-ті було по-своєму важко. Якщо в цілому світі глядач еволюціонував разом з культурою, то нам сучасне мистецтво буквально впало на голову – отак раптом. Після соцреалізму, який був на кожному кроці, люди не могли зрозуміти ані змісту, ані форми актуального мистецтва. Тому досі в середовищі української культури сучасне мистецтво сприймає лише 5-10% глядачів. Це, умовно кажучи, клуб найбільш просунутих людей, еліти нашого суспільства, які певним чином отримали доступ до інформації й мали рецептори для її сприйняття.
З 2006 року ми займалися тим, що захищали від рейдерів себе й своїх колег по культурі – книжкові крамниці, театри, музеї, творчі майстерні. А це був час шаленого розвитку ринку. З’явилося безліч галерей. І поки конкуренти “косили” гроші, ми були залучені в громадську діяльність. Тож згодом довелося наздоганяти й переганяти. Був час до 2009 року, коли ми були єдиною галереєю, яка видавала каталоги до кожної виставки. У цей період твори мистецтва у нас купували просто телефоном: варто було розповісти нам бажані параметри (портрет іменинника або місце в інтер’єрі), і ми підбирали роботу, стисло описавши, що на ній зображено.
Зараз тримаємося, сподіваючись на те, що такі часи знову повернуться. Буквально за два-три роки. Я вірю, що у нас попереду тільки злети. У політичної й бізнес еліти змінилась орієнтація. Тепер це не Росія, а Європа й Америка, а там навчать любити й цінувати сучасне мистецтво, бути поруч із ним. Нашій країні все вдасться. Ми швидко вчимося, прийде досвід спілкування з грошима, і наш ринок також оживе. Він уже піднімається й оживає. Я вірю в світанок!