17 Sep Ігор Абрамович: не думати про гроші, а вірити

IgorAbramovichPortrait

Один із найвпливовіших арт-дилерів країни вірить у силу українського мистецтва і в те, що саме воно зміцнить імідж України. І гроші тут ні до чого.

Ігорю, у вас неймовірна історія як у арт-дилера. Розкажіть, будь ласка, як усе починалось?

Я не ставив собі за мету потрапити в арт-тусовку, та й продавати мистецтво не планував. Але сталося так, що в душі щось тенькнуло. У 1999 році я познайомився з Олександром Соловйовим. Якось мій водій перевозив картини. Приїздить і каже: «Я сьогодні перевозив сучасне мистецтво. Це щось неймовірне!» Він побачив роботи Олександра Ройтбурда, якщо не помиляюся, серед них була його відома «Дама в білому». Я тоді про це геть нічого не знав, хіба щось чув десь. І я зацікавився.

Я так розумію, ви не з тих, хто боїться змін і чогось нового?

Я не боюся роботи. Жодної. Думаю, саме тому мені й вдається все задумане. У 16 років, наприклад, я мав власну студію звукозапису. Мало хто про це знає. Лише уявіть, розвал Союзу, ще й податкової служби нема, а в мене бізнес! Я їздив у Москву, купував там записи, переписував, а потім продавав касети. Тож я завжди мав потяг до мистецтва. Думаю, це передалося від бабусь-дідусів, у яких вдома на стінах висіли не килими, а картини. Уже потім я мав гроші, невелику транспортну компанію, міг сидіти вдома і нічого не робити, але я так не вмію. А коли зацікавився картинами, почав ретельно вивчати цю тему, навіть замовив у Костянтинівці (Донецька область) спеціальну машину для транспортування творів. Я тоді був у виграші, адже ледь не єдиний володів таким спеціальним транспортом. Та все це було згодом, а на самому початку мені просто захотілося займатися артом.

З ким із арт-середовища ви заприятелювали на самому початку своєї діяльності?

Як я вже говорив, це був Олександр Соловйов. Крім нього – Олександр Ройтбурд, Олег Тістол, Василь Цаголов. До речі, першим твором, який я придбав, була робота Тістола. А потім так і пішло: то до Влади Ралко з’їздив, то до Будникова, то до Криволапа. Ось так, на добрих взаєминах, дружбі усе й утворилося. Коли в Україну приїхав Sotheby’s, я вже добре знав ринок, самих художників. У той час ми возили кілька виставок у Росію (Москву), а також у Європу. Тут має неабияке значення щасливий випадок, зустрічі з потрібними людьми. Мені в цьому сенсі таланило.

Думаю, за стільки років у вас накопичилось безліч щонайцікавіших історій з таємного життя мистецтва.

Так, їх дуже багато. Адже я зараз свою книжку пишу саме про це. З художниками весь час щось трапляється.

Коли йдеться про арт-ринок, завжди хочеться спитати, кому ви продаєте роботи? Як з’явилися перші клієнти?

Тут усе просто. Багато моїх однокласників, які тепер мешкають у Києві, Москві, Лондоні – по всьому світу – стали людьми заможними. Вони бачили мій інтерес, радилися, а потім наважувалися на перші покупки. Мистецтво – це ж не предмет першої необхідності, дозволити собі роботу топового українського художника може далеко не кожний, але якщо вже починаєш, то дуже важко зупинитися.

З того, як ви говорите про мистецтво, стає зрозуміло, що річ зовсім не в грошах…

Ні, звісно. Я мав стільки всіляких бізнесів, що, вочевидь, настав час займатися чимось ідейним. Тепер моя головна мета – вивести українське мистецтво на світовий, європейський арт-ринг. Ми дійсно цього варті. Я радився з багатьма експертами, читав книги – Україна має грандіозний потенціал талантів. А ще я часто займаюся просвітництвом, якщо можна так сказати. Ношу на виставки каталоги з роботами художників, показую своїм друзям. Я хочу, щоб вони звертали увагу на сучасне українське мистецтво. Я мав три мети: зробити виставки у галереях Tate, Saatchi і МоМа. У Saatchi виставку зробив, над рештою працюю. У 2017 році ми влаштовуємо велику виставку у Вашингтонському музеї. Уже маємо домовленості. Також нещодавно з Галиною Скляренко випустили книгу для колекціонерів «Сучасне мистецтво України. Портрети художників». Це свого роду арт-азбука сучасної України, яка може стати основою, фундаментом для знайомства з актуальним українським мистецтвом у персоналіях.

Ваш особистий принцип роботи, який дозволяє регулярно досягати успіху?

Я не думаю про гроші. Якщо ставити їх за головну мету, то ніколи нічого не вдасться. Гроші – це матеріал, реалізація потреб. Важливо вкладати у діло душу. Арт – царина, в яку важко потрапити, ще важче у ній працювати, але ж займатися треба! Я впевнений, що українське мистецтво цього варте. Впевненість – ось ще один чинник успіху. Я сподіваюся, що скоро наша країна буде асоціюватися не з революціями і Чорнобилем, а саме з мистецтвом. Хотілося б донести до наших чиновників, наскільки це важливо. Втім, прогрес є.

Ви тривалий час працювали з відомими, визнаними майстрами, аж коли у вашій обоймі опинився Роман Мінін. Чому ви звернули увагу на його творчість?

Тут теж усе просто. Ми познайомилися у майстерні Олега Тістола десь з чотири роки тому. Я до Роми весь час придивлявся. Як і до Назара Білика, Степана Рябченка. А потім просто настав час. Розумієте, має щось тенькнути у серці, у підсвідомості. І я зрозумів, що треба займатися Мініним. Тим більше, ми обидва з Донбасу. Я знаю, що таке шахтарі, як вони там жили… Мінін мене тим і зацікавив, що не з чуток був знайомий з життям шахтарів. Я його розумію, розумію його роботи, хоча для інших людей вони й досі є чимось загадковим. Привеземо на «Арт-Київ» його найсвіжішу роботу, це буде щось неймовірне!

Як гадаєте, вас коли-небудь «відпустить» любов до мистецтва?

Не думаю. Це вже й дітям передається. Нещодавно моя чотирирічна донька кричить з кімнати: «Тату, ходи сюди! Там Енді Воргола показують!». Діти знають художників, як моїх друзів. Звісно, все добігає до кінця, змінюється. Але поки ніщо не свідчить про те, що так буде і з мистецтвом. Найважливіше – любити те, що ти робиш. Інакше нічого не вдасться.